|
| |
Туристичними стежками Новопсковського району.
Можняківка
Село розташоване на лівому березі річки Айдар південно – східніше Білолуцька. Можняківка знаходиться в 12 кілометрах від Новопскова та в 50 кілометрах від найближчих залізничних станцій Старобільськ та Солідарний.
Аеродром
Степ на схід від Можняківки впритул до глибокої польової балки (до Яру, як тут кажуть) не розорювався віками. Задовго до колективізації і після неї він використовувався як випас для домашньої, а потім колгоспної худоби. На одній із рівнинних ділянок, розташованих на території місцевого колгоспу імені Димитрова влітку 1937 року вперше приземлився літак. Того дня його пасажирами стали передовики - «стаханівці» Білолуцького району, в т.ч. два чоловіка з Можняківки. Заохочувально-пропагандистські польоти в цей день привели сюди юрми дорослих і дітлахів з усієї Можняківки.
З 1938 року за маршрутом Луганськ - Можняківка для Білолуцького району почали здійснюватися поштові авіарейси. Так почав діяти Можняківський аеродром. Життєпис його більш ніж тридцятирічної діяльності включає не тільки буденний опис, а має й героїчні та трагічні сторінки, які знайшли своє відображення в секретних архівних матеріалах радянського і німецького командування у 1941-43 роках, у спогадах ветеранів Великої Вітчизняної війни, у тому числі у двох виданнях книги колишнього начальника штабу партизанського руху Південно-Західного фронту полковника О.М.Асмолова («Фронт в тилу вермахта», Москва. 1977р. і 1983р.) та спогадах штурмана 449-го бомбардувального авіаційного полку. Героя Радянського Союзу Г.П.Євдокимова («Триста вылетов за линию фронта», Ижевск: Удмуртия, 1979).
З липня 1942 року по січень 43-го - період фашистської окупації, під час якої ні німці, ні італійці в складі окупаційних військ, Можняківський аеродром не використовували, але після відступу старанно його замінували.
Після піврічної окупації в можняківців, шоковий стан ще довго тривав після облав для вивезення на роботи у Німеччину, розстрілів у селі за підозрою у причетності до червоноармійської розвідки, згарищ на подвір'ях після німецького відступу. Цей стан підсилювався безглуздою загибеллю на Водохрещу в «котлі» на Луках більш як сотні червоноармійців та їхнім гнітючим похороном. До весняних клопотів ще було далеко, та спокійного визвольного життя для можняківців не передбачалося: польовий військкомат мобілізовував хлопців на фронт. СМЕРШ здійснювало «фільтрацію» дезертирів, колаборантів, шпигунів... Тому танцями під гармонь, як це випадало перед окупацією, ще не пахло.
З січня по кінець лютого 1943 року у селі перебувала саперна частина - розміновувався аеродром. Якось непомітно пройшла заміна військовиків із передових частин, «енкаведистів» і саперів на льотчиків бомбардувальної і винищувальної авіації, а також людей у напіввійськовій формі і цивільних оточенців. У квітні, ледве підсохло, на Можняківський аеродром перебазувався 449-й бомбардувальний авіаполк (командир І.І.Малов). 244-ї бомбардувальної авіадивізії генерал-майора В.І.Клєвцова з 17-ї армії генерала В.А.Судєца. Полк тільки що отримав літаки нового типу - «Бостони».
І цей період ретельно, а місцями дуже лірично, описує в своїх мемуарах «300 вильотів за лінію фронту» майбутній Герой Радянського Союзу, а тоді штурман бомбардувальної авіації цього полку, Г.П.Євдокимов: «Весна 1943 року на Україні видалася рання і тепла, з ясними безхмарними днями. Вже в середині квітня садки в Можняківці вкрилися .різнобарв'ям фруктових дерев. Пахощі їх розносилися дуже далеко. В той час аеродром Можняківки не був обладнаний привідною радіостанцією, на яку легко вийти і відшукати свій аеродром. Тут спочатку стояв не потужний світловий маяк для нічних польотів, котрий через погану погоду було видно недалеко. Тому нас виручала річка Айдар - екіпажі виходили на помітний орієнтир на її берегах, і, прямуючи вздовж річки, сідали на аеродром. А коли річка прогрівалась, ми купались в ній, як малеча в далекому дитинстві. Льотний склад жив у приватних будинках. Гостинні господарі робили все, щоб створити нам максимальний затишок і ми почувалися неначе в рідній домівці. На нашій ділянці фронту було відносно тихо».
Фронт ще півроку, до початку вересня 1943 року, «тупцював» неподалік, за Дінцем. Найближче був окупований німцями Лисичанськ. Одного разу, серед весни, звідти, з південно-західного напрямку, під прикриттям сонця з'явилися німецькі літаки, які пошкодили своїм вогнем два «Бостона». Пересувної авіаремонтної майстерні на аеродромі не було, тому пошкоджені американські літаки можняківськими волами були перетягнуті до кузні біля кладовища (поруч з нинішньою вулицею 1 Травня). (В полках з американськими «Бостонами» повинна була бути своя інженерно-авіаційна служба, та в цьому випадку щось не склалося...)
Негайно було організовано зенітне забезпечення безпеки Можняківського ВПА, тим більше, що за намірами командування Півдєнно - Західного фронту аеродрому планувалися функції «перевалки» в тил ворога радянських диверсійних, розвідувальних та організаційно-партизанських груп. Зенітки 241-го артполку ППО були зосереджені на підступах до аеродрому з південно-західного напрямку Можняківки від села Рогове. Сліди від окопів та бліндажу на місці розташування однієї зенітки ще по сьогодні помітні на поверхні землі поруч з будинком Шейка А.І. по вулиці Гагаріна, 25. Підрозділи цього ж полку охороняли аеродром у Пісках.
Командир зенітного полку жив також на південно-західній околиці села - на «Макітрівні» (зараз вулиця Пролетарська) у будинку Терника Кузьми Пилиповича (комполку поселився після електромеханіків, яких переселили ближче до аеродрому). За свідченням його сина, Миколи Кузьмича, це була освічена людина, в нього збиралися товариші по службі і вели довгі «інтелігентні» розмови. З ним жили дружина (з цивільних. ППЖ) і ад'ютант, який возив продукти з Слободи у відрах. Пам'ятає, що банки з тушонкою, «згущенкою» і іншими продуктами зберігалися в їхньому погребі. Квартиранти жили до кінця літа, поки аеродромні підрозділи не перебазувалися на захід.
Гайдамацька могила
 Гайдамацька могила – єдина пам’ятка в районі борцям за українську державність в роки української визвольної боротьби 1917-1920 – х років.
На весні 1918 року у нашому краї перебували гайдамаки Запорізького корпусу, які захищали кордони Української держави з Росією.
У Можняківці і по сьогодні збереглися перекази про перебування кінних гайдамаків на Майданах (степова околиця села), про тренування кінотників і вдосконалення майстерності стрибків на конях через полум’я.
Про гайдамаків - запорожців у Можняківці залишився матеріальний свідок: гайдамацька могила у степу над крутим обривом степової балки.
Вона з’явилася в кінці літа – на початку осені 1918 року, коли запорізький корпус, який на цей час став Окремою запорізькою дивізією, вів бої з більшовиками та денікінцями на демаркаційній лінії української держави і Росії. По суті, це найперша і поки що єдина в нашому краю могила тих, хто зі зброєю у руках захищав незалежність України, відстоював принципи державотворчого Четвертого Універсалу і міжнародних Брестських угод.
Невідомо, скільки поховано запорожців в цій могилі. А ось те, що її називають «гайдамацькою» і що в селі були розташовані кінні гайдамаки, говорить, що це – поховання козаків одного з двох полків, що носили у своїй назві слово «гайдамацький», - 2-го піхотного полку, у складі якого була кінна сотня сотника Ляховича, або кінного імені Гордієнка полку.
Місце поховання допомогли встановити старожили, а впорядкували могилу і встановили освячений дубовий хрест члени Новопсковського товариства українського козацтва та Товариства «Просвіта» ім.. Т.Шевченка, які кожного року проводять вшанування пам’яті загиблих бійців – визволителів. |
